67 років минуло з того часу, коли відгриміли останні постріли війни над Україною. На місці спалених виросли нові міста і села. Пишно квітнуть сади, колосяться поля там, де йшли жорстокі бої, де падали на землю солдати, в шаленому пориві роблячи ще один, останній крок, відвойовуючи невеличкий клаптик рідної землі.
Старіють і йдуть з життя ветерани. І тільки з пожовклих фотографій допитливо дивляться нам в очі, мовляв, чи зможете і ви так, як ми, любити, боротися, битися і жити?
Чи зможемо?
Намагаємося. Хочемо більше знати про вас, щоб бути гідними ваших учинків і пам'яті.
Не хочемо, щоб уроки пам'яті та мужності стали черговою «галочкою» в графі проведених заходів. Хочемо простого спілкування з тими, хто не раз дивився в очі смерті, хто, долаючи страхи свої й таке природне бажання вижити, кидався під кулі ворога, першим піднімався в атаку. У нашій школі діти з нетерпінням чекають зустрічей з ветеранами.
Бажаним гостем є Аркадій Панасович Панков. 13-річним підлітком 1941 року потрапив він на фронт, став сином полку. Служив у 163-му стрілецькому полку Гатчинської Червонопрапорної стрілецької дивізії. За чотири роки війни був він і зв'язківцем, і посильним, і розвідником. На грудях ветерана тісниться більше 20 нагород, але найдорожчим для Аркадія Панасовича, за його словами, є орден Вітчизняної війни. Наші зустрічі з Аркадієм Панасовичем не обмежуються стінами школи, він – дідусь учениць нашої школи, тому завжди радий бачити молодь у себе вдома. Його розповіді про війну позбавлені офіціозу й пафосу, а тому проникають у саме серце, запам'ятовуються, западають у душу. Розповідаючи про тяжкі фронтові будні, він згадує не тільки кров, смерть, жорстокість і біль, але і якісь смішні епізоди, без яких життя перетворилося б на пекло. «Любов до Батьківщини та життя, дружня підтримка і взаємодопомога, добрий жарт допомогли нам вижити, вистояти, перемогти, залишитися людьми», – говорить Аркадій Панасович.
На жаль, вже не зустрінемося ми з учасниками бойових дій Романенковою Тетяною Аронівною та Хажатановим Олександром Олександровичем: їх вже немає серед живих. Але їх розповіді, поради, настанови пам'ятає багато хто: i сучасні школярі, і випускники, і їхні батьки. Ветерани щедро ділилися своїми спогадами, робили все, аби ми не забували про минуле, жили сьогоденням і творили майбутнє.
Увесь колектив нашої школи готувався до святкування 67-ої річниці визволення України від німецько-фашистських загарбників. Осторонь не стояв ніхто.
Учнівське самоврядування громадської організації «Країна барвінкова» взяло на себе підготовку свята військової пісні «Хто сказав, що треба кинути співати на війні?». На свято запросили ветеранів, мешканців мікрорайону Азотний. Дуже зворушливо виглядало те, як діти й уже зовсім немолоді люди разом співали пісні часів Великої Вітчизняної. Як в одних, так і в інших блищали на очах сльози.
До виховних годин у класних колективах готувалися і учні, і вчителі. Багато було використано архівних матеріалів, статей з періодичних видань, фотографій тих буремних років. І не було байдужості й нудьги: адже на кожному фото були дідусі й бабусі учнів школи, про яких їхні ж онуки й розповідали. А ще були листи з фронту, так звані «трикутнички». Саме їх читали з найбільшою цікавістю: справжнє життя дихає з кожного рядка.
У шкільній бібліотеці була оформлена книжкова виставка «Шляхами болю й перемог», складений список літератури «Велика Вітчизняна в художній та документальній літературі». Багато нового відкрили для себе школярі на бібліотечному уроці «Книги Перемоги».
Згадуючи про горе, яке принесла із собою війна, ми з вдячністю говоримо про тих, хто у жорстоких боях здобув для нас право на мирне й вільне життя.
І. ЯКОВЛЕВА, бібліотекар ДЗШ № 46 м. Донецька